Жан-Поль Сартр

Сартр – публічне обличчя екзистенціалізму ХХ ст. Разом із Симоною де Бовуар він зробив паризьке кафе «Флор» філософським штабом; вони відмовлялися одружуватися, тримали окремі квартири й залишалися знаменитою відкритою інтелектуальною парою півстоліття. У 1964-му він відмовився від Нобелівської премії.

Його центральна теза: для людей існування передує сутності. Ти спершу не є визначеним різновидом речі (якоюсь «людською природою»), що потім діє. Ти існуєш – і робиш себе вчинком за вчинком, вибором за вибором. Ця свобода – повна і нестерпна. Удавати, що це не так – діяти так, ніби твоя роль, твоя робота, твоє походження, твоє минуле тебе визначають – це самообман. Знаменитий офіціант, який аж надто офіціант, – Сартрів хрестоматійний приклад.

Його феноменологічна онтологія, «Буття і ніщо», – велетенська, нерівна й геніальна. П’єси й романи («За зачиненими дверима», «Нудота») донесли екзистенціалістські ідеї до широкої авдиторії. Пізніше він став активним марксистом і невтомним політичним діячем. Його незавершена «Критика діалектичного розуму» намагалася примирити екзистенційну свободу з марксистською історією.