Альбер Камю

Камю народився 1913 року в Мондові, у французькому Алжирі. Батько загинув на Марні наступного року, коли синові не було й року, і хлопця ростили в тісній двокімнатній квартирі робітничого передмістя Алжира глуха, майже німа мати, що прибирала в чужих домах, і неписьменна бабуся. Ні книжок, ні електрики. Учитель Луї Жермен розгледів дар і виштовхав його до ліцею; через сорок з лишком років, отримавши Нобелівську премію, Камю присвятить її цьому вчителеві. Підлітком він стояв воротарем університетської футбольної команди й потім казав, що всієї своєї моралі навчився на футбольному полі, бо м'яч ніколи не котиться туди, куди чекаєш. У сімнадцять туберкульоз відібрав у нього спорт і затінив усе подальше життя. А сонце й море Алжиру лишилися чуттєвим ґрунтом усього, що він написав.

Своє єдине серйозне питання він ставив прямо: якщо життя не має вкладеного в нього сенсу, чому б не накласти на себе руки? Відповідь – абсурд. Абсурд народжується зі зіткнення нашого голоду за сенсом із мовчанням усесвіту, який його не дає. Розчинити це зіткнення годі, але в ньому можна жити – ясно й у бунті, відмовляючись і від самогубства, і від фальшивих розрад релігії та ідеології. Усе це він розгорнув у трьох книгах абсурду 1942 року: у романі «Сторонній», в есеї «Міф про Сізіфа» і в п'єсі «Калігула». Сізіф, приречений вічно котити свій камінь на гору, стає образом людського стану; уся гідність – у самому котінні, і Сізіфа, каже Камю, треба уявляти щасливим.

У роки окупації Камю редагував у Парижі підпільну газету Опору «Комба» й писав передовиці, ризикуючи головою. По війні він став сумлінням французьких лівих – аж до розриву, що коштував йому всього. У «Бунтівній людині» 1951 року він відмовився виправдовувати радянські табори «історичною необхідністю»; коло Сартра накинулося на нього, давня дружба урвалася, і Камю лишився в самоті, з якої так і не вибрався до кінця. Він був людиною лівиці, яка не бажала брехати про ГУЛАГ. Тієї ж прямоти він тримався й щодо Алжиру: коли в Стокгольмі студент-алжирець дорікнув йому мовчанням, Камю відповів, що в трамваях Алжира кладуть бомби, що в такому трамваї може їхати його мати, і що коли це зветься справедливістю, то він волітиме матір. Живої людини поряд він не міняв на жоден абстрактний принцип.

До християнства Камю все життя ходив колами – невіруючий, який не переставав ставитися до нього з пошаною. Його студентська дипломна праця була про зустріч еллінізму й християнства, прочитану через Плотіна та Августина, двох його земляків з римської Африки. 1948 року, промовляючи до домініканців у монастирі, він сказав просто: вашої надії я не поділяю й удавати не стану, та світові потрібні християни, які лишаться християнами й голосно назвуть зло злом, і проти жорстокості доби я стоятиму пліч-о-пліч із вами. Він шанував постать Христа й моральну поважність віри, а втіхи її не брав. Це чесна відстань стороннього, який кружляє біля порога: не варто ані хрестити його заднім числом, ані відмахуватися від нього.

1957 року, у сорок чотири, Камю став чи не наймолодшим лауреатом Нобелівської премії з літератури. А через якихось два роки, 4 січня 1960-го, він загинув миттєво, коли авто його видавця врізалося в платан обіч рівної порожньої дороги під Вільблевеном. У кишені пальта лежав невикористаний квиток на потяг: він збирався їхати залізницею й в останню мить передумав. «Міф про Сізіфа» відкривався тезою, що абсурд – єдине по-справжньому серйозне філософське питання; його власна смерть і була чистим абсурдом, самотнім деревом на прямому шляху. Його поховали в Лурмарені, у провансальському світлі, яке він любив. Сізіфа треба уявляти щасливим.