Смерть Сократа. Як поліс убив наймудрішу людину в собі

Місто, що судитиме Сократа, щойно вийшло з найдовшої війни свого життя. Двадцять сім років. Воно її програло. Імперію розгромлено. Тисячі найкращих синів полягли під Сиракузами. Чума, що прийшла з війною, забрала ще третину населення – і серед мертвих був Перікл, найвидатніший провідник, якого Афіни будь-коли мали.

Потім – місяці тиранії. Тридцять Тиранів, поставлені переможцями-спартанцями, провели вісім місяців терору: політичні вбивства, конфіскації, чистки. Очолював їх Критій – поет, оратор, родич Платона, і колишній учень Сократа – чи не найкровожерніший з усіх Тридцяти. Серед тих, кого вони вбили, був дядько Лісія, оратора. Ім’я Лісія повернеться в наступній лекції – як вуста Платонового аргументу.

Це був третій із трьох політичних землетрусів за якихось десять років. У 411 році владу захопила олігархія Чотирьохсот; у 404 – Тридцять; а в 401, лише за два роки до суду, недобитки Тридцяти зайняли містечко Елевсін і винищили майже всіх його чоловіків, поки демократія не вийшла в поле й не розчавила їх. У всіх трьох переворотах провідні ролі грали ті самі заможні юнаки, що виросли навколо Сократа. Травма, яку присяжні внесли до зали суду, була свіжою: їй було два роки.

У 403 році демократи відвоювали місто. Вони були на диво помірковані – оголосили амністію, нікому не мстилися особисто. Окрім одного.

В 399 році вони притягли до суду людину, яку всі знали: огидно потворного, низького, з виряченими очима скульптора, який кинув ремесло, щоб блукати агорою і ставити неможливі питання. Чоловіка, чиї учні стали найвпливовішими інтелектуалами міста. Чоловіка, чий колишній учень Алкібіад зрадив Афіни на користь Спарти, а потім Персії, а потім знову Афін. Чоловіка, чий колишній учень Критій щойно правив терором.

Сократові було сімдесят. Він жив у бідності й не довіряв владі невігласів – цього останнього він не дуже й приховував.

Текст обвинувачення зберігся. Його цитує Діоген Лаертський: «Сократ винний у тому, що не визнає богів, яких визнає поліс, і в тому, що вводить нові божества. Винний також у розбещенні молоді. Покарання: смерть.»

Зверніть увагу на формулу. Дві частини. Перша – асебія, нечестивість: те звинувачення, що, як переказує пізніша традиція, знищило Анаксагора й Протагора – хоча самі ті давніші переслідування засвідчені погано й можуть бути легендою. Друга – розбещення молоді. Це нова формула, і вона смертоносна. У Афінах не існує закону про «розбещення молоді» в нашому розумінні. Це політичне звинувачення: ти псуєш моїх синів, перетворюєш їх на громадян, які не вірять в Афіни.

Зсередини це виглядало інакше. Алківіад порівнював Сократа з фігуркою силена – потворного зовні, з божками, схованими всередині: незугарна маска, крізь яку проступало щось таке, що змушувало найблискучіших юнаків міста йти за старим босим чоловіком. Гадот називає його atopos – «недоречним», незбагненним, таким, що не вкладається в жодну категорію.

Хто були обвинувачі? Мелет – бездарний поет, інструмент. Анит – багатий чинбар і демократ, той, чий син справді почав ходити за Сократом і кинув родинну справу. І Лікон – оратор. Головним був Анит, і його варто бачити чесно: не демагог, а поміркований, лейтенант Терамена, який утратив майно за Тридцяти, пішов у збройний спротив і потім бездоганно дотримав амністії, відмовившись судитися за конфісковане добро. Людина з чистими руками й справжньою кривдою.

Афіни не могли судити Критія – він уже був мертвий. Не могли судити Алківіада – той теж загинув, убитий у Малій Азії. Залишався вчитель.

Але справжня кривда – ти виховав тих, хто нас поневолив – не могла стати самим обвинуваченням. Тут і криється тонкість, яку часто спрощують. Амністія 403 року не була загальним прощенням у нашому сенсі; це було вужче «без помсти» – застереження про майнове врегулювання й вироки самим Тридцятьом. Обвинувачі цілком могли – і робили це – відкрито називати Критія й Алківіада та натякати на них у залі. Чого вони не могли – це судити саму кривду як кривду. Тож її перекодували: у нечестивість, у «розбещення молоді» – формули, що сягали лише чотирьох років після повернення демократії.

Сократ міг би виявити якесь примирення з містом – віддати, як Ксенофонт, належне великодушності більшості в мирній угоді. Самого цього, за логікою самих обвинувачів, могло б вистачити, щоб суду не було зовсім. Він не зробив нічого подібного. Він прийшов до суду, і його захист став одним з найжорстокіших нападів на саме місто, які поліс коли-небудь чув з вуст підсудного.

П’ятсот суддів – з річного реєстру в шість тисяч, кожному по три оболи денної платні. Один день. Головував архонт-цар, жеребкований щороку урядник, не суддя в сучасному сенсі; без обвинувача, без адвоката – підсудний має говорити сам, а час йому відмірювала клепсидра, «водяний злодій». Сократ говорив три рази, і ці три промови записав Платон, який сидів серед глядачів. Текст ми називаємо «Апологія».

У першій промові Сократ робить нечуване. Замість того, щоб виправдовуватися, він каже суддям: я виконую наказ Бога. Колись давно мій друг Херефонт пішов у Дельфи й запитав піфію: «Чи є хтось мудріший за Сократа?» Піфія відповіла: «Жодного.»

Сократ був вражений. Він знав, що нічого не знає. То як же він наймудріший? Можливо, бог жартує? Але бог не може брехати. Тож Сократ почав ходити містом і випробовувати славетних – політиків, поетів, ремісників – на предмет їхньої мудрості. І щоразу виявляв одне й те саме: вони не знали того, у чому стверджували, але думали, що знають. Сократ принаймні знав, що не знає.

«Через цей пошук, афіняни, я нажив собі багато ворогів – найгірших і найнебезпечніших», – каже він. І додає по-діловому: «Бог приставив мене до цього міста, наче ґедзя до великого породистого коня, що від власної ваги розлінувався й потребує жала, аби прокинутись. Якщо ви мене вб’єте, кінь засне.»

Це не виправдання. Це звинувачення. Він каже суду, що сам поліс хворий, а він – лікар. І що, вбивши його, поліс не вилікується – поліс остаточно засне.

Було в цьому й дещо навмисне. І. Ф. Стоун, чесно відтворюючи те, чого обережна «Апологія» ніколи не каже вголос, вкладає в Сократові вуста таке: «Я не вірю у вашу так звану свободу слова, але ви вірите. Я не вірю в демократію. А ви вірите. Це ваше випробування, не моє.» Це антидемократ Сократ у чистому вигляді – саме той, кого Платонів текст старанно змовчує.

Воєгелін, читаючи цю сцену, формулює її точно: «Три дії відбуваються одночасно: суд над Сократом, який закінчується осудом; суд над Афінами, який закінчується відмовою прийняти спасителя; і відділення Сократа від полісу, що завершується самотністю його смерті.»

Є в цьому суді й гірка деталь у самих словах. Грецьке слово за нашим «лицеміром» – hypokritēs – означало просто актора, того, хто говорить з-під маски. Сократа судило місто, яке винайшло театр, а вирок винесли присяжні, що самі носили маску громадянської чесноти.

П’ятсот суддів голосували. Сам Сократ називає лише розрив: якби тридцять голосів лягли інакше, його б виправдали (Апологія, 36a). Абсолютні числа, які переказує традиція, – близько 280 за провину проти 220 – є реконструкцією зі спірного числа Діогена Лаертського – він переказує перевагу в «281 голос», неможливу для суду такого розміру, – а не записаним підрахунком. Так чи так, перевага була вузька. Захист майже спрацював: більшість Афін усе ще шанувала Сократа – або принаймні не хотіла його крові.

За афінськими правилами, тепер настала фаза покарання. Обвинувач пропонує одне покарання, обвинувачений – інше. Суд обирає між двома. Мелет запропонував смерть.

Що пропонує Сократ? Він стоїть перед судом, який щойно засудив його за переробку молоді, і каже:

«Який же штраф належить мені? Я – благодійник полісу, який присвятив усе своє життя тому, щоб афіняни ставали кращими громадянами. Найбільш справедливим покаранням було б безкоштовне харчування в Пританеї до кінця життя – почесть, яку місто дарує олімпійським переможцям.»

Це – те, що ми називаємо найбільш зухвалою річчю, яку взагалі можна сказати у власному смертному суді. Він просить, по суті, щоб місто йому платило обід. Зал клекоче. Жоден підсудний не вів себе так.

Ксенофонт тричі називає цей тон словом megalegoria – «велике говоріння», зверхня велемовність – і наполягає, що воно було не безглузде, а розраховане радше дратувати, ніж прихиляти. Стоунове прочитання просте: майже-виправдання приголомшило Сократа, бо він намагався програти. Смерть була його вибором, і дістати її він міг лише від розлюченого суду.

Друзі – Платон, Критон, Аполлодор – у відчаї підіймаються й кажуть: ми заплатимо штраф. Тридцять мін. Велика сума. Сократ погоджується запропонувати її – без ентузіазму, як обов’язок.

Голосування – на тип покарання. Пізніша традиція подає 361 за смерть проти 139 за штраф – знову реконструкція за Діогеном, який фіксує лише, що до страти пристало «на вісімдесят голосів більше», і знову спірна: Вотерфілд зауважує, що по вироку Сократ звертається до тих 220, хто голосував за виправдання, як до справжніх суддів, наче їхній табір устояв, – а отже, до смерті пристало куди менше, ніж каже переказ. Якщо пізніший підрахунок правильний, то за страту проголосувало більше суддів, ніж перед тим за провину, – розлючених тим, що він зробив у середині. Він глумився з суду. Він глумився з самого Афін.

І Афіни вбили його.

Між осудом і виконанням пройшло близько місяця. Тоді не страчували відразу – флот був відправлений до Делосу на щорічне свято, і весь час, поки корабель не повернувся, місто було «чистим». Сократ сидів у в’язниці.

Друзі підготували втечу. Критон – один з найзаможніших друзів Сократа – підкупив варту. У порту чекав корабель до Фессалії. Сократ міг піти. Афінська влада, чесно кажучи, була б навіть полегшена: ніхто не хотів реальної страти, всі думали, що він утече, як, за переказом, утекли колись Анаксагор і Протагор.

Діалог «Критон» – це розмова в камері. Критон умовляє: ти зрадиш дітей, ти зрадиш друзів, твоє ім’я буде осквернене боягузтвом. Сократ слухає – і замість відповіді від себе змушує промовляти самі Закони Афін:

«Хіба не ми дали тобі життя? Хіба не через нас твій батько взяв твою матір? Ти маєш або переконати свою вітчизну, або робити те, що вона велить. Ти менше за всіх афінян покидав це місто – ніколи, хіба що раз на Істм, та ще на військові походи. Так уподобав ти нас, що навіть дітей народив тут. А тепер тікаєш, наче найниціший раб, усупереч угодам, за якими погодився жити нашим громадянином.»

І наприкінці, вустами Сократа: «Дай же спокій, Критоне, і ходімо цим шляхом, куди веде нас Бог.»

Це філософська позиція дивовижної сили, і вона тонша, ніж проста покора. Закони дають реальний вихід: кожен афінянин, змужнівши, вільний забрати майно й піти, куди схоче, якщо вони йому не до вподоби. Хто залишається, той щодня наново поновлює згоду. Вибір завжди один – переконати вітчизну або скоритись їй. Сократ не каже, що вирок справедливий; він каже, що чинний контракт, з якого він міг вийти будь-коли й не вийшов, зобов’язує сильніше за несправедливість одного вироку. Якби він утік, він став би ще одним софістом-утікачем. Якщо залишиться – стане чимось іншим.

Він став чимось іншим.

Діалог «Федон» описує останній день. Друзі прийшли зранку. Сократ розмовляє з ними весь день – про душу, про безсмертя, про філософію як «практику смерті». Не похмуро. Спокійно, ясно, навіть з гумором.

Коли сонце почало сідати, тюремник приніс кубок з цикутою. Він плакав. Сократ тримався стабільно. Він випив весь напій без вагань. Потім ходив, як йому порадили, аж поки ноги не почали неметись. Тоді ліг.

Довго гадали, що смерть від цикути – потворна, з корчами й задухою; але токсиколог Енід Блох показала, що та цикута, Conium maculatum, убиває поступовим висхідним паралічем, майже так, як описав Платон. Спокій цієї сцени – не літературне прикрашання.

Він уже майже не міг говорити. Просто перед смертю, відкривши на мить останню кришку обличчя, він сказав:

«Критоне, ми маємо принести в жертву півня Асклепію. Подбай про це і не забудь.»

І помер.

Асклепій – бог зцілення. Жертва півня – те, що приносили вилікувані. Що мав на увазі Сократ? Тлумачення поділяються вже тисячі років. Найпрямолінійніше: смерть – це зцілення душі від тіла. Я зцілився. Сплати богу борг.

Вотерфілд читає ці слова крізь ще давнішу рамку: pharmakon, зілля, споріднене з pharmakos – цапом-відбувайлом, якого виганяли з міста, аби той поніс геть його скверну й зцілив його. Сократ, помираючи добровільно, зцілював поліс, що його вигнав, – і завинив богові зцілення подяку. Цей самий механізм ми зустрінемо знову, названий на ім’я, у лекції 09.

Воєгелін підсумовує: «Філософське життя у напрямку до смерті й до суду у вічності відокремилось від життя мертвих душ. І потім патос моменту знімається останньою іронією сократівського незнання: 'Хто з нас обрав кращий шлях – приховано від усіх, окрім Бога.'»

У залі, де Платон цього не бачив (бо хворий лежав удома), але у залі його уяви, це сталося так.

Звичайна історія тут була б така: ще один незручний філософ убитий. Афіни заспокоюються. Через покоління про нього забувають.

Та Сократ передбачив інше – просто в залі суду, звертаючись до тих, хто прирік його на смерть: «Кажу вам, мої вбивці: щойно я помру, на вас упаде відплата, куди тяжча за смерть, якою ви мене скарали. Постане більше викривачів, яких досі я стримував; молодші, вони будуть суворіші до вас.» Тридцятирічний Платон, що стояв тоді серед глядачів, став справдженням пророцтва, яке потім сам і записав.

Він був з найвпливовішої аристократичної родини Афін – нащадок Солона з боку матері, Кодра з боку батька. Його дядько Критій щойно правив терором. Його брати були цвітом афінської молоді. Усе попереду – політика, влада, ім’я.

Він обрав інше. Він обрав піти з міста, подорожувати, навчатися. А коли повернувся – у віці майже сорока років – він заснував школу за межами Афін. Назвав її на ім’я героя Академа: Академія. Перший університет у західній історії.

І решту свого життя – а він прожив ще п’ятдесят років – він писав. Писав діалоги, у яких головною дійовою особою був Сократ. Він фактично ніколи не давав слова собі. Він говорив тільки через Сократа.

Те, що Афіни вбили в одну людину, ця людина повертала світові тридцятьма шістьма діалогами. У середині цих діалогів, у «Державі», він записав, як його вчитель уявно засновує ідеальне місто – місто, де філософи правлять, а демагогам перерізують шлях.

І все ж прокуратура заслуговує вислуховування. І. Ф. Стоун, журналіст, що все життя боронив свободу слова, звів найтвердішу її версію: демократію двічі скинули власні учні Сократа, ще за два роки до суду на неї знову йшли війною, – і вона судила свого найпомітнішого непримиренного критика, який зі своєї трибуни знову й знову підтверджував ту саму зневагу, що вже коштувала місту двох терорів. Місто чотирьох слів на позначення свободи слова чинило не по-афінському – і знало це. Ґреґорі Властос кинув гірко: Ісус плакав над Єрусалимом, Сократ не зронив сльози над Афінами. А проте, підсумовує Стоун, «ці події пояснюють обвинувачення Сократа, але не виправдовують його». Виправдання лише потвердило б ту саму демократію, яку він зневажав; а людина, яку вбили за вільне слово, не дала б і крихти такої свободи в місті своєї мрії.

Це була помста. Це була теорія. Це була зміна цивілізації. Наступна лекція – про неї.