Хрест і кінець священного насильства. Чому християнство було найбільшим розривом в історії людської думки

Цю лекцію я пишу для людей, які живуть у час, коли цивілізація під загрозою. Я не маю на увазі цивілізацію взагалі. Я маю на увазі конкретно вашу. Я маю на увазі, що з 24 лютого 2022 року ми всі живемо в одному довгому проясненні щодо того, що з цивілізаціями буває, коли вони перестають триматися. Тому я не буду вдавати об’єктивного.

Західна цивілізація, спадкоємицею якої є країна, де я це пишу і де ви, ймовірно, це читаєте, тримається на одному дуже конкретному пориві. На одній ідеї, яку не мала жодна інша цивілізація в історії. Ця ідея настільки радикальна, що ми її майже забули – як риба не помічає води. Тому її варто вимовити вголос. Вона звучить так:

Жертва – невинна. Натовп – винний. Бог – на боці жертви.

Це звучить як банальність, бо ми всі виросли в культурі, що цю фразу повторила мільярди разів. Але історично – це революція. До цієї революції людська цивілізація працювала рівно навпаки.

Я попробую розповісти, як саме вона працювала і як її зламали. Я буду спиратися переважно на одного французького літературного критика, який став антропологом, який став християнином, і який, по-моєму, краще за будь-кого в ХХ столітті пояснив, що сталося в Єрусалимі 33 року нашої ери. Його звали Рене Жирар. Він помер у 2015-му. Якщо ця лекція щось у вас змінить, читайте його.

Жирар починає з найпростішого спостереження, яке ми не помічаємо, бо воно нам надто близьке.

Ми не знаємо, чого хочемо самі. Ми навчаємось хотіти, дивлячись на інших.

Дитина, що грається сама в кімнаті, повна іграшок, нудьгує. Дайте іграшку іншій дитині – і перша негайно її захоче. Це не іграшка змінилася. Це бажання другої дитини запалило бажання першої. У Жирара це називається мімезис – наслідувальне бажання.

Це не патологія. Це нормальна людська природа. Ми всі мімезисні. Ми хочемо того, чого хочуть наші батьки, наші однокласники, наші колеги, тренди, реклама, романи. Це механізм, через який культура передається з покоління в покоління. Без мімезису не було б ні мови, ні моралі, ні навчання, ні цивілізації. Це двигун людської спільноти. Жирар наполягає, що це не вада: «Без мімезисного бажання не було б ні свободи, ні людяності. Мімезисне бажання добре саме по собі.» Ми не маємо власного бажання: «щоб по-справжньому бажати, ми мусимо вдаватися до тих, хто довкола нас; ми мусимо позичати їхні бажання.»

Але цей двигун має фатальну ваду. Якщо двоє людей хочуть однакового, а одного не вистачає на обох, – починається конфлікт. І чим більше вони конкурують, тим більше вони стають подібними одне на одного. Двоє хлопців б’ються за одну дівчину, і поступово починають ходити, говорити, одягатися однаково. Двоє братів змагаються за батьківську любов і стають такими ж тиранічними, як один з одним. Дві сусідні держави воюють за стратегічну територію і кожна стає карикатурою іншої.

Жирар це називає мімезисною кризою. Чим довше триває конкуренція, тим більше учасники втрачають свою індивідуальність. Вони перетворюються на дзеркальних двійників одне одного – Жирар називає їх les doubles, ворогуючими близнюками. У міфах це братовбивчі пари: Каїн і Авель, Ромул і Рем, Етеокл і Полінік. Завжди є двоє, що відображають одне одного, і завжди один із них помирає.

Тепер уявіть це не на двох – на спільноті в сотні людей. Мімезисна криза розповсюджується. Кожен дивиться на іншого, копіює його напругу, копіює його гнів. Спільнота входить у те, що Жирар називає криза недиференціювання: усі однакові, усі ненавидять усіх, ніхто більше не пам’ятає, де початок чвар. Так розпадаються родини. Так розпадаються поліси. Так розпадаються країни.

Десь у дописемній доісторії людина випадково знайшла спосіб з цього виходити. Цей спосіб лежить у основі кожної архаїчної релігії, без винятків, по всій планеті – від Австралії до Анд, від Сибіру до Африки.

Спосіб такий. Коли спільнота в кризі недиференціювання – коли всі ненавидять всіх – мімезис, що допоміг створити кризу, починає працювати в зворотному напрямку. Замість того, щоб кожен ненавидів іншого, поступово всі починають ненавидіти одного. Як? Випадково. Хтось першим вказує пальцем. Інший копіює. Третій копіює. Натовп миттєво конвергує.

Ця жертва – це цап-відбувайло. У давньоєврейській традиції – це буквальний цап, на якого священик символічно перекладав гріхи спільноти і виганяв у пустелю. Але цей жест мав мільярди передхристиянських варіантів: ритуальне вбивство військового полоненого, ритуальне жертвопринесення царя, ритуальне камінювання дитини. Кожна давня культура мала свою.

І це працювало. Ось у чому жах. Це працювало! Спільнота, що готова була розірватися, спалахувала останнім спільним актом ненависті – і ця ненависть її зцілювала. Конвергуючи на одну жертву, ста чоловік знаходили те, на чому згодиться: цей винний. Жертва вмирала. Натовп розходився. Завтра вранці – мир.

І тоді спільнота, заворожена тим, що сталося, робила те, що тільки людина може зробити: обожнювала жертву. Бо ця жертва дала їм мир. Цей жебрак, ця дитина, цей чужинець – він приніс божественний дар. Він мав силу. Він був священний.

Перші боги – це обожнені цапи-відбувайла. Перші релігії – це системи, що зберігали пам’ять про вбивство і повторювали його у формі ритуалу, щоб мати запас миру про запас.

Жирар це назвав «основоположним убивством» (meurtre fondateur). На цьому вбивстві стоїть кожна архаїчна спільнота. У Римі – це Ромул убиває Рема, бо Рем перестрибнув стіну (Ромул будує Рим на трупі брата). У Біблії – Каїн убиває Авеля і потім будує перше місто. У Скандинавії – боги вбивають Іміра і з його тіла будують світ. У ведах – боги вбивають Пурушу і з нього будують суспільство. Скрізь те саме. Цивілізація стоїть на тілі.

Жирар іде далі, ніж просто «запобіжний клапан» для спільноти. У книзі «Речі, приховані від заснування світу» він доводить, що цей механізм – це сам поріг, на якому тварина стає людиною: «єдине, чого бракує тваринним ритуалам, – це жертовне заклання, і єдине, що потрібне тварині, щоб стати людиною, – це замісна жертва.» Перше, на чому спиняється увага новонародженого людського розуму, ще до знаряддя і слова, – це труп колективної жертви. Це не метафора: культура починається біля могили. «Убивство вимагає гробу, а гріб – лише продовження і увічнення вбивства.»

Тут – найрозумніша частина Жирарового аналізу. Він каже: усі міфи розказані з точки зору натовпу. Усі.

Подумайте про Едіпа. Едіп – це людина, на яку Тіви скаржаться, що через її гріхи місто хворіє. Виявляється, що Едіп справді винний: він убив свого батька й одружився зі своєю матір’ю. Місто, скаргуючись на нього, мало рацію. Едіп заслужив вигнання. Чума припиняється. Аплодисменти.

Жирар каже: підождіть. Подивіться, як ця історія структурована. У ній чума починається з того, що натовп шукає винного. Тоді вони знаходять Едіпа. Тоді вони його вигоняють. Тоді чума припиняється. Це структура цапа-відбувайла. Едіп – це не людина, що зробила якесь конкретне зло і за це заплатила. Едіп – це чужий цар-кульгавий (зверніть увагу – кульгавий, фізично відмічений), на якого спільнота переклала свою кризу. А потім – найголовніше – спільнота переконала себе, що він справді винний, бо інакше їй довелося б визнати, що вона вбила невинного, і це знищило б її функціонування.

Це робить кожен міф. Дивіться на Промефея – обікрав богів, тепер прикутий до скелі, орел клює печінку, ох, як справедливо. Дивіться на Бахус, що вбивають його послідовники – він заслужив, бо привіз чужу релігію. Дивіться на Пенфея, царя Тив, якого розривають жінки в «Вакхах» Евріпіда – він заслужив, бо насміхався з Діоніса.

Кожен міф починається з того, що жертва справді винна. Інакше міф би розвалився. Жертва завжди заслужила свою смерть. Бо натовп завжди правий.

І ось – тут стається унікальна в історії людства подія. У одному народі. На одному маленькому шматку землі. Один народ почав розказувати інші історії.

Перша книга Біблії розповідає історію Каїна й Авеля. Каїн убиває Авеля. Звичайна міфологічна структура: брат-вбивця будує перше місто.

Але – і тут починається диво – наратор стоїть не з Каїном. Бог приходить до Каїна і питає: «Де брат твій Авель?» І коли Каїн каже «Я не сторож братові моєму», голос Бога відповідає: «Голос крові брата твого волає до Мене з землі.»

У всіх інших міфах кров жертви не волає. Вона мовчить. Вона прийнята як належне, бо жертва була винна. У Біблії – кров волає. Цей перший крик невинного – це початок чогось абсолютно нового в людській свідомості.

Біблія повертається до цієї структури знов і знов:

– Йосиф, проданий братами в рабство – і книга чесно каже: брати були неправі. – Іов, що його друзі переконують, що він страждає за гріхи, – і Бог наприкінці каже: «Йов не помилявся. Ви – помилялися». – Псалми: знов і знов псалмист – у позиції переслідуваного, обмовленого, оточеного. «Пси оточили мене» – це не голос фараона. Це голос того, кого фараон б’є. – Сторінки пророків Ісайї, що описують «Раба Господнього»: «Він був зневажений і знехтуваний людьми, муж скорбот, що знав хворобу... Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші болі. А ми думали, що Він караний, побитий Богом... Та він був ранений за наші провини».

Ось Жирарів вирішальний тест проти закиду, що Біблія – просто ще один міф. Покладіть Йосифа поряд з Едіпом. Структура тотожна: улюблений син, обмова (дружина Потіфара звинувачує його так само істерично, як Фіви звинувачують Едіпа), вигнання, піднесення. Але вирок протилежний. «У міфі вигнання героя щоразу виправдане. У біблійній розповіді – ніколи. Колективне насильство невиправдане.» І ще різкіше: «У міфі жертва завжди винна, а гонителі завжди праві. У Біблії навпаки: Йосиф правий проти своїх братів.» Та сама архітектура зі зламаним хребтом брехні.

Це – найбільш зухвалий переклад точки зору з натовпу на жертву в усій історії літератури. Ісайя пише за шість століть до Христа. Він уже бачить, що жертва, на яку натовп переклав свої гріхи, невинна, і що ця невинність – це божественне.

Жирар каже: Біблія – це поступове розкриття механізму цапа-відбувайла. Спочатку обережне (Авель). Тоді сильніше (Йосиф). Тоді ще сильніше (Іов). А потім – у Євангеліях – остаточно.

Грецька має для цього руху власне слово – apokalypsis, буквально зняття завіси. Апокаліпсис – не кінець світу, а викриття, і Жирарове розкриття механізму є апокаліпсисом у первісному сенсі слова.

Саме звідси – з Євангелія від Матвія – Жирар узяв назву своєї головної книги. Ісус цитує Псалом 78 і каже, що говоритиме притчами, «щоб відкрити приховане від заснування світу» (Матвій 13:35). Грецьке apo kataboles kosmou означає заснування, що постає з насильницької кризи. Приховане від заснування світу – це і є механізм цапа-відбувайла. Ціла ця лекція носить назву, яку дав їй Христос.

Близько 33 року нашої ери, у Єрусалимі, на свято Пасхи, відбувається подія, яка з усіх точок зору повинна була бути ще одним рутинним прикладом цапа-відбувайла.

Молодий рабин з Галілеї прийшов до столиці і три роки проповідував щось дивне. Він казав: «Блаженні плачуть. Блаженні милостиві. Блаженні переслідувані». Він з’їдав з повіями. Він зцілював у суботу, чим порушував закон. Він прогнав міняйл з Храму, чим розлютив релігійну верхівку. У одну ніч на горі Маслинній його арештували.

З цього моменту все відбувається за класичним сценарієм цапа-відбувайла. Спільнота в кризі – Єрусалим у римській окупації, релігійна верхівка в страху, народ у тузі. Мімезисний натовп хоче когось – кого завгодно. Прокуратор Понтій Пілат намагається їх відмовити. Не виходить. Натовп кричить: «Розіпни Його! Розіпни Його!» Класична конвергенція. Усі вказують на одного.

Тепер уважно. Якби це була міфологічна історія, наратор стояв би з натовпом. Він пояснив би, як цей Ісус справді винний – порушував закон, провокував Рим, обіцяв новий храм за три дні. У міфологічному обрамленні Понтій Пілат – мудрий правитель, який нарешті відновлює порядок. Жертва відбувається. Спокій відновлений. Гайда жити далі.

Цього не відбулося. Євангелія, написані учнями цього людини, розповідають історію з протилежного боку. Вони кажуть прямо: натовп помилявся. Юдеї помилялися. Римляни помилялися. Учні самі – Петро, що зрікся, інші, що повтікали – помилялися. Усі помилялися. Той, кого вбили, був невинний.

І тоді – найрадикальніше – умираючий заговорив сам. Не у міфі, де жертва мовчить. Не на хресті, де римські засуджені вмирали з виттям. Цей закатований єврей сказав вголос: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять.»

Зверніть увагу на конструкцію цієї фрази. Він прощає натовп. Він каже, що натовп діє несвідомо. Це найточніше антропологічне ствердження в історії: вони не знають, що роблять. Вони не розуміють механізму, який ними керує. Вони думають, що відновлюють порядок. Насправді вони повторюють те, що людина повторює з прадавніх часів: вбивають невинного, щоб зняти власну напругу. Жирар дає цьому ім’я – переслідувальне несвідоме. Найстрашніше в тому, що гонителі «вважають, що чинять справедливо, що працюють на правду; вони вірять, що рятують свою спільноту.» Механізм маскується під чесноту.

І Він – на хресті – це бачить і прощає. Цим прощенням Він робить дві речі. По-перше, Він зриває маску з натовпу. По-друге, Він робить майбутнє виправдання неможливим. Бо тепер усі знають.

Жирар дає цьому механізмові його євангельське ім’я. Сила, що вказує пальцем і обертає всіх проти одного, у Новому Заповіті зветься сатаною – а «сатана» означає «обвинувач, сила звинувачення». Хрест не прибиває жертву – він прибиває саме звинувачення. Павло пише, що Христос «знищив розписку, що була проти нас... прибивши її до хреста» (Колосян 2:14). «Хоча зазвичай звинувачення прибиває жертву до хреста, тут навпаки прибивають саме звинувачення і виставляють його напоказ як брехню.» Обвинувача спіймано. Ось що чує Жирар у Христових словах: «Я бачив сатану, що падав із неба, як блискавка.» Гіл Байї, учень Жирара, називає хрест «віссю, довкола якої обертається всесвітня антропологічна революція».

Хтось скаже: але ж люди продовжували вбивати один одного. Так. Жирар це знав. Він не каже, що хрест зупинив насильство. Він каже щось хитріше: хрест зробив насильство видимим. І Жирар наполягає на точному слові: хрест – це смерть, яка кладе край жертвопринесенню. «Ісус умирає не як жертва, а щоб більше не було жертв.» Ось чому ця лекція носить назву «кінець священного насильства»: хрест радше завершує жертву, ніж повторює її.

До хреста гонителі могли збиратися навколо жертви з чистим сумлінням. Вони могли казати: «вона відьма», «він зрадник», «вони чужі», і всі їм вірили, включно з ними самими. Після хреста кожне таке гоніння тягне за собою тінь. Завжди можна спитати: а раптом ця жертва – як той? А раптом ми, натовп, помиляємось – як ті? Це радше повільна інфекція, здатна відступати, ніж чистий вимикач. Байї тут чесний: євангельський ефект можна заглушити навіть усередині християнізованих культур, і навіть народи з малим прямим контактом із Біблією нині відчувають його слабке відлуння, бо західний секуляризм несе цей вірус далі.

Це безпрецедентне. Подивіться на історію цивілізації, яка успадкувала християнство. Скільки інших цивілізацій породили рух за скасування рабства, що йшов знизу? Інки мали рабство. Хан мав рабство. Османська імперія мала рабство. Майя, ацтеки мали рабство і людські жертви. Тільки одна цивілізація почала, повільно, мукливо, звертати увагу на жертву і соромитися. Це сталося не випадково. Це сталося тому, що ця цивілізація читала Євангелія і не могла повністю забути, що означало «Розіпни Його». У 61 році, коли раб убив римського префекта Педанія Секунда, стародавній закон вимагав скарати на смерть усіх рабів під його дахом – близько чотирьохсот чоловіків, жінок і дітей. Сенат посперечався, не покликав жодного бога і підтвердив «звичаї предків», як пише Тацит, «бодай задля прикладу». Проти цього світу 379 року Григорій Ниський виголосив проповідь, якій, за словами історика Девіда Бентлі Гарта, «немає бодай віддалено подібного в усій літературній спадщині античності»: він напав на те, чого не чіпав ніхто, – на саме право володіти іншою людиною, образом Божим.

І ось що треба тримати твердо: це не було римською злобою. Рим був вершиною дохристиянського світу, цивілізацією акведука й «Енеїди», а арена – це те, що ця вершина робила зі своїми пообіддями: кам’яна чаша, повна вмираючих людей і привезених звірів, щоб аристократ міг купити собі становище кров’ю. За рубежем планка стояла ще нижче. Тацит, описуючи германців, яких боявся сам Рим, згадує лісове озеро, що ковтало рабів, які щойно обмили богиню, і болото, куди боягузів топили під плетеним щитом у твань. А ще далі лежав світ, звідки виїхали гуни, – народ, писав Амміан, без вогнища й закону, не зв’язаний жодним пошанівком ні до чого. Арена не викриває Рима. Вона викриває людську природу на вершині цивілізації. І ось міра того, що змінив хрест.

Подивіться на захист дітей. На захист божевільних. На захист хворих. Жодна архаїчна культура не захищала їх. Архаїчна культура виставляла слабких на жертовний камінь. Тільки в цивілізації, що читала Євангелія, з’явилися лікарні, сиротинці, інвалідні візки. Це не випадковість. Це наслідок. Гарт дає цьому імена. До християнства античний світ не знав жодної цивільної лікарні – тільки військові лазарети. Василь Великий у Кесарії відкрив притулок із відділенням для прокажених, яких доглядав власноруч; за кілька століть самі лише бенедиктинці утримували понад дві тисячі лікарень. «Старі боги не надихали – і за своєю природою не могли надихнути – на будівництво лікарень і притулків, ані на те, щоб нагодувати голодного і вдягнути голого зробити шляхом духовного просвітлення.»

Гіл Байї загострює Жирара. Хрест зробив насильство не лише видимим, а й неефективним. «Оголене насильство – це насильство апокаліптичне, бо, позбавлене релігійних і історичних виправдань, воно вже не здатне відрізнити себе від насильства, якому протистоїть... воно розпалює ще більше насильства.» Колишній жертовний механізм гасив кризу; викритий, він її множить. Те, що ми звемо модерною історією, – це видовище того, як механізм цапа-відбувайла перестає працювати на видноті.

І ось тут – найгірше. Подивіться на ХХ століття. Дві найбільші тоталітарні системи – нацизм і сталінізм – це були спроби відновити язичницький порядок. Гітлер хотів повернутися до доби героїв. Сталін хотів повернутися до доби героїчного жертвоприношення задля колективу. Обидва знали, що християнський етос їм заважає. Обидва намагалися його стерти. Гітлер відкрито називав християнську жалість до слабких «єврейською хворобою». Сталін руйнував храми.

І коли вони почали свої масові вбивства, вони мусили їх ховати. Гітлер ховав Аушвіц у Польщі – щоб ні німецький, ні європейський простір не бачили, що там твориться. Сталін розстрілював у підвалах ВКВД – не на стадіонах. Чому? Бо вони знали: суспільство, яке навіть напівсвідомо пам’ятає, чим є цап-відбувайло, відторгне відкрите цапо-відбувальне насильство.

Архаїчні культури не ховали свої жертви – вони їх святкували. Інкаси проводили людські жертви відкрито, як свято. Майя – теж. Римські гладіатори вмирали публічно. Ховати жертву починають тільки тоді, коли знають, що жертва невинна. ХХ століття ховало. Це доказ того, що Євангелія працювали – навіть проти своїх ворогів.

Російський терор, який ви бачите зараз навколо себе, теж ховається. Бо навіть найзапекліший убивця цивілізації, яка читала Євангелія, знає в глибині, що його жертва невинна. Звідси брехня. Звідси «спецоперація». Звідси заперечення масових поховань. Це не сила. Це слабкість того, хто розуміє, що його викрили. Майкл Іґнатьєф, що об’їхав ці війни, вловив ту саму ноту: «Націоналізм – це мова, яка кричить не лише щоб її почули, а щоб вона сама в себе повірила. Обсяг брехні прямо пропорційний до того, наскільки сам промовець усвідомлює, що все це насправді суцільна брехня.»

Дозвольте бути практичним.

Якщо ви живете у час кризи цивілізації, перше, що вам треба знати, – це не те, що Захід має «спільні цінності». Це порожня фраза. Те, що вам треба знати, – це конкретний хребет цих цінностей. Той хребет – це жирарівське відкриття: ми відмовляємось виправдовувати насильство над невинним, навіть коли воно зручне, навіть коли воно «об’єднує націю», навіть коли воно «вирішує проблему».

Ваші вороги цю відмову зневажають. Для них вона – слабкість. Для них «реальна політика» означає повернутися до язичницької логіки: знайди ворога, заклади під нього вибухівку, скажи всім, що це він винний, отримай тимчасовий мир. Це архаїчний рефлекс. Він простий, він зрозумілий, він багатотисячолітній. Він ваш спокусник. Байї дає йому сучасне ім’я: коли християнське виправдання вже недоступне, люди наділяють релігійним значенням щось інше – расу, націю, ідеологію, – і кровно-ґрунтовий націоналізм стає «фасиміле священного».

Найважче – і найважливіше – це не піддатися. Не тому, що ваші вороги не вороги. Вони вороги. Не тому, що ви не маєте права захищатися. Маєте. Але спосіб, у який ви захищаєтесь, має берегти ту єдину річ, заради якої взагалі варто захищатися: пам’ять, що жертва – невинна. Тільки тому ваша цивілізація відрізняється від тих, з якими вона воює. Це ваша єдина переваги. Не зброя. Не економіка. Це.

У саду в Гефсиманії, в ніч перед своєю смертю, цей рабин з Галілеї сказав одну з найдивніших речей за усе євангеліє. Один з його учнів вихопив меча і відрубав вухо тому, хто прийшов його арештовувати. Логічна реакція. У цій логіці ми всі живемо. Він зупинив його і сказав: «Поклади меч на місце. Бо всі, хто бере меч, від меча й загинуть.» І зцілив вухо тому, хто прийшов його заарештувати.

Це не пацифізм. Він не каже «нехай вас вбивають». Він теж не казав «не захищайтесь». Усе складніше. Він каже: меч не може бути освяченим. Меч може бути необхідним. Він може бути моментом останньої трагічної реальності. Але його не можна обожнити. Натовп, що бере меч і ним обожнюється, – приречений. Натовп, що бере меч і несе у пам’яті, що цим мечем він б’є по образу Бога, – має шанс не загубити себе.

Ось чого християнство навчилось у єврейських пророків і чого додало від себе. Меч – не священний. Жертва – невинна. Бог – не з натовпом. Тримайте це. Іншої цивілізації, що це сказала, в історії людства не було.

Коли ви прокидаєтесь зранку у війні, у тилу, у госпіталі, у криївці – пам’ятайте, що ви боретесь не за стіни. Ви боретесь за єдину цивілізацію в історії людства, яка прийняла за священне правило відмовлятися священити власне насильство. Усе інше – побічне.

Я почав цю лекцію зі словами: дозвольте сказати щось важке. І ось у чому це важке тепер.

Релігія в наші часи в моді зневажати. Я це чудово розумію. Багато з того, що зробили інституції, які називали себе християнськими, – варто зневажати. Інквізиція. Хрестові походи. Колоніалізм у його найгірших формах. Я не закликаю забувати про це.

Але я закликаю розрізняти. Інституція може зрадити свою серцевину. Це найскладніша істина зрілого розуму. Той факт, що Церква іноді зраджувала Євангелія, не робить Євангелія порожніми. Якраз навпаки: ви не змогли б оцінити зраду Церкви, якби у вас не було стандарту, за яким її судити. Цей стандарт – той самий, що Церква проголошувала. Євангелія засудили свою власну Церкву зсередини. Це частина гри.

Сьогоднішня західна людина зазвичай вважає, що її цінності – універсальні і самоочевидні. Заборона рабства, рівність жінок, захист дітей, право на життя, право на правосуддя – усе це вона вважає природним розумом. Це найбільша непам’ять у нашій культурі. Це не природний розум. Це наслідок дуже специфічного історичного перевороту, який ні Платон, ні Аристотель, ні Будда, ні Конфуцій, ні мудреці Майя не зробили. Цей переворот зробила одна маргінальна єврейська секта в I столітті, що повірила, що Бог сам став невинною жертвою. Девід Бентлі Гарт каже це прямо: «Немає такого поняття, як „просвітницька“ мораль, якщо мати на увазі етику, вписану в саму нашу природу, яку кожен може відкрити самим лише світлом безстороннього розуму... Ми здатні визнавати моральну вагу такого поняття, як рівність, тільки тому, що глибше в історичних шарах нашої спільної свідомості зберігаємо пам’ять про одну історичну подію – проголошення Великодня.»

Ви на цій спадщині стоїте. Ви на ній – навіть якщо ви атеїст. Атеїст західного типу – це постхристиянський атеїст. Він має ціннісну структуру, що походить від Євангелій, і просто опустив верхню метафізичну поличку. Атеїст не-західного типу виглядає по-іншому: він не вірить у Бога, але він також не вірить у права слабких. У нього інша ціннісна структура.

Цю різницю – між постхристиянським атеїстом і нехристиянським – ви будете відчувати все життя, якщо звертатимете увагу. Це не аргумент за віру. Це аргумент за пам’ять.

Я тут не звертаюся до вас як проповідник. Я кажу як читач, як вчитель, як громадянин країни, що зараз бореться. Пам’ятайте. Не забудьте, з якого вузла все це виплелось. Якщо забудете – натовп прийде швидко. Він завжди приходить швидко. Римляни перед своїм падінням були так само певні, як ми, що їхній світ триватиме вічно незмінним; вони помилялися, і Браян Ворд-Перкінс, який зміряв руїну, що те падіння лишило по собі, застерігає нас не повторювати їхньої безтурботності. Він уже стоїть під вашою державою. Він уже всередині, у частині голів. Те, що йому протистоїть, – не армія. Армія тільки виграє вам час. Те, що йому протистоїть, це ви, читаючи Євангелія повільно і чесно, і пам’ятаючи, кого розіп’яли.

«Розіп’яли Господа Слави» (1 Кор. 2:8). Павло пишеться через двадцять років. Слова важкі. Вони мають вагу.

Цим закриваю. У наступній лекції ми побачимо людину, яка з цього всього збудувала найвищий собор інтелекту, який бачила Європа. Йдеться про Тому Аквінського.